alex, 35 - 1 декабря 2010 17:24

Така служба...
Тягнуться дні, жадібно облизуючи слизом кожну хвилину. Вишикувалися в чергу ночі, не метушаться. Знайомі обличчя в довгій шерензі, тільки побиті часом, жодної свіжої посмішки. Час кільцем, як змія, що знайшла свій хвіст. Суцільна ороговілість, наче вилиті лусочки замість шкіри, отруйні соки на іклах. Нижче трави справ і метушні, як холоднокровна рептилія, притулилась до землі, може, зачаїлося і жде слушної миті, або ж і втекла геть, - така абстрактна субстанція. Від зневіри, ігнорую собі подібних. Адже у мене своя мета, своє призначення - і лише одному мені, та ще і їх богам відомо, що весь мій всесвіт обмежений склом тераріуму, з якого рідкісними цівками просотуються в світ слова.
Це тільки кабінетні психи, розмовляють самі з собою, справжні божевільні спілкуються з навколишнім списаними листками, та словами, падаючими у порожнечу припущень.
Так от. Того вечора, у зовнішньому, щодо мене, світі, на його підвіконні сиділи два купідона. Виставивши ноги, вони під суйільним дощем змивали з підошов небесний пил. Старий купідон носив трикутної форми борідку. Молодий, похапцем доїдав королівський хот-дог запиваючи напоєм з паперового відерця з соломинкою.
- От, яка несправедливість, - зауважив бородатий, рухаючи пальцями ніг, навіть у дощу є імена, - злива, дрібний, весняний, осінній, грозовий. А ми, що камені на дорозі. Він затягся сигаретою, глянув, в захоплений їжею, рот молодшого. Погладивши себе по солідному, як для купідона животі - знову поринув у амурні думи.
Дощ вибивав веселу мелодію по дахах, хлюпав у зливних трубах, виливався на тротуар, збираючись у величезні калюжі, з цікавістю заглядав під машини, з розбігу пірнав під каналізаційні риштування, рясно обризкував скло на вікнах і авомобілях, задирався до перехожих, мішав у бурхливих струмках паперове сміття, стираючи сліди безладного життя мого мікрополісу. Дощ самотнім, безтурботним немовлям грався у пісочниці, сперечаючись з кожною піщинкою, та й справді, так мало людей здатних розділяти його веселий настрій. Просто у дощу специфічна, агресивно-волога, форма вираження захоплення.
- А це правда, що ви раніше служили в артилерії? - несподівано запитав молодий купідон.
- Так, були часи, - велично розтяг слова старший, не відволікаючись від роздумів.
У кімнаті по той бік вікна освітлення змінилося на інтимно-невиразне, а виразні звуки розмови перейшли в нерозбірливо змішане сопіння. Молодий хотів ще дізнатися про минуле свого напарника, але інтригуюче дійство відволікло. Забувши від цікавості про їжу, він щокою втиснувся в скло, і витріщивши для більшої контрастності очі, намагався розрізнити в стиснутих тінях динаміку, того що відбувалось.
- Який дивний танець на ліжку в ковдрах... - Коментував він, - тепер більша фігурка душить маленьку. Цікаво. Маленька фігурка все одно тягнеться до великої, обіймає її ногами, хапає за плечі і притискає до себе. А тепер вони начебто б'ються, перекидаються, стрибають один на одному.., - скло поглинуло звуки вистави театру тіней.
- Ти що, - перший раз? Зовсім байдуже відгукнувся бородатий. Половинним рухом тіла, на око зміряв те, що відбувається і відчужено зітхнув - так, це звичайно не Цезар з Клеопатрою. Ця музика мені знайома. Дві тисячі років, а пружини скриплять у всіх однаково, найстаріший шлягер, і жодної нової рими, або ноти, просто виконавці різні, - і замовк.
А молодий, продовжував все сильніше напирати на скло, розмазуючи обличчя на потворну гримасу. Напівтемрява приховувала визначеність відповідей, інтуїтивне розуміння гри захоплювало його увагу таїнством новизни.
- Я раніше любив сидіти в ногах - продовжив бородатий, - перший ряд, по центру. Заворожлива процесія. Швидко приїлося, - бурмотів він нерозбірливо, знаючи, що молодий його не чує. - У людей це називається, - доказом істиннної близькості. Ув'язнені у фізичну оболонку, раби відчуттів власної плоті. Звідси невід’ємне бажання доставляти своєму тілу насолоду, - ще, і ще. Розвинені істоти, а живуть, пізнаючи за все життя, всього дві пристрасті - задоволення і страх. Органами сприйняття поділяють світ на ласку, що приносить задоволення, і біль, породжуючий страх.
- Так, що ми сидимо! - Натхненно барабанячи по бляшаному підвіконню, нервував молодий. В руках у нього танцював новенький арбалет, з прикладом з полірованого дерева. По тремтінню рук і нервовому смиканню тятиви, було помітно, як змішані почуття обов'язку і цікавості, переповнювали його юну натуру.
- А ну віддай!, - гримнув старший, вихопивши з невмілих рук арбалет, охолодивши молодого, важким гнівним поглядом наставника. - Де ти це взяв?
- На складі дали. Коли отримував призначення, розпорядилися зайти і отримати екіпіровку, посвідчення та аксесуари.
- Жартівники! Це вони спеціально, коли дізналися, що тебе до мене направили.
- А хіба ми не повинні?..
- Повинні. Але не тепер. Користі від цього мало. Любов, - це одночасно і робота, і покарання, і заохочення, і прощення... Дивись, які вони захоплені, - сказав він, киваючи в бік вікна, - тут бомба не допоможе. Хай краще прокинутися в любові, ніж після сну забудуть все, що набалакали до нього. А іграшку цю сховай, є засіб ефективніше! Бородатий в руках крутив звичайні вила, на короткому держаку, демонструючи основні рухи. - Ось це їх до кісток пройме. Молодий тямущим кивав, повторюючи рукою прийоми.
Дощ капав. Світло в кімнаті згасло.
Дійсно є щось у визначеннях людської суті, як стихії, - думаю я. Ось люба подруга моя, була - тиха вода.., красива, спокійна гладь морська, очей не відірвати.., а за зовнішнім монументальним спокоєм - загадкова глибина..., - безодня.., в ній сам там чорт ногу зломить, я весь час виявляла напрями її чуттєвих прагнень, невідомих мені форм і призначень. (Див. закінчення)

• 
• 
•